Яскравий сонячний день почорнів від тяжких хмар. Шалений вітер з несамовитою люттю рвав листя з дерев, вихором здіймав їх у гору і з розгону жбурляв ними об землю. Перші важкі краплі впали на розжарений асфальт. І враз від навального дощу місто змокло до нитки. З кожною секундою стихія набирала сили. Вона гнівно виливалася дощовими потоками на принишкле місто, барабанила несамовитим маршем об дахи будинків і щосили тупотіла по бруківці. Земля нестямно ковтала воду… Ми втікали від стихії. Здавалось, що сама природа воює проти нас. Могутні хмари-воїни сипали блискавками-стрілами, вітер з неймовірною силою бився об лобове скло, а небо кидало водою, громом, листям …
Та враз усе стихло. Грім баталій залишився позаду. Колеса злизували вологу із теплого асфальту і тихо перешіптувались між собою. На зустріч нам летіли щойно вмиті поля, кликали нас у свої мокрі обійми і ніжно усміхались до нас тендітними маками.
Вони промокли, а з ними і я. Вони були щасливі серед цієї мокрої краси. Їхнє кохання палахкотіло, немов червоні маки серед пшеничного поля, і було таке ніжне, як оте вечірнє, призахідне сонце. І я підгледів його …
Приємного перегляду!
Слайд-шоу: http://vimeo.com/7562821
